Анатолій Кифішин: Маєте прадавні корені, та не робіть собі на тому «слави»…

На Прикарпатті побував один із провідних учених-сходознавців світу, причому опальний до адептів сучасної офіційної російської історіографії, московський науковець українського походження Анатолій Кифішин.

Насамперед гість ознайомився зі стародавніми святилищами в Карпатах, які недавно відкрили івано-франківські дослідники минувшини. А також прочитав написи на тамтешніх скельних зображеннях, які майже ровесники малюнків у гротах відомої Кам’яної Могили — найдавнішої пам’ятки писемності людства поблизу Мелітополя на Запоріжжі. Про свої висновки з цих студій, зокрема, та про власні висліди історії шумерів, первісні сліди котрих знайдено в Україні, взагалі А. Кифішин розповів під час зустрічей у «Просвіті», у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника, в Будинку вчених в Івано-Франківську. А нині ділиться цією й іншою цікавою інформацією з читачами «Галичини».

– Анатолію Георгійовичу, що спонукало вас відвідати Прикарпаття?
— Я побував на Івано-Франківщині на запрошення й за активного особистого сприяння керівника івано-франківського осередку «Світовид» обласної організації ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка Олега Полівчака, котрий заінтригував мене повідомленням про найсвіжіші відкриття місцевих істориків-краєзнавців, які могли мене зацікавити. Мушу сказати, що перебування на галицьких землях особливо втішило мене. Ви знаєте, що справою мого життя стало дослідження Кам’яної Могили — гігантського архіву даних про вірування, звичаї, спосіб життя людської спільноти, яка за 12 тисяч років до нашої ери проживала на землях Північного Причорномор’я і яку я називаю умовно протошумерами, тобто предками шумерів, котрі свого часу переселилися на землі Межиріччя, Месопотамії, й заснували, як заведено вважати, першу в світі цивілізацію-культуру…

А в Карпатах директор інституту історії й політології ПНУ професор Микола Кугутяк показав мені теж доволі велике, сказати б, камінне «книгосховище». Тут я надибав писемні артефакти, споріднені не тільки з мелітопольськими, а й з тотожними знахідками в печерах Фонтенбло поблизу Парижа, Альтаміри в іспанії, Уралу.

– Що саме ви прочитали на скельних знаках у наших горах?
— Про це можна багато говорити. Та спинюся на одній, мабуть, найбільш сенсаційній деталі. Свого часу на Альтамірі мені вдалося знайти найдавніший прототекст, відомий у Шумері як «Повчення Шурупака» — настанови на «правильне життя», які в Біблії виступають у вигляді «10 заповідей Мойсея». На Кам’яній Могилі цей прототекст надибуємо аж у шести варіантах, які, до того ж, написано вже не одним, як на Альтамірі, а кількома різними почерками. Так-от, про такі самі основи праведної поведінки — «не вбий», «не возлюби жони ближнього свого» — йдеться і на карпатських ідіограмах. Я на сто відсотків переконаний, що це ті самі написи, які є й на Кам’яній Могилі. Лише дати їхнього написання — різні. На Альтамірі та Кам’яній Могилі — це Х тисячоліття до н. е., а в Карпатах — VII—VIII. Але, гадаю, на скелях у горах таїться під мохом ще чимало й інших відкриттів, які можуть засвідчити, що саме тут, можливо, був «пуп» землі протошумерів. У всякому разі, немає сумнівів, що Карпати були одним із духовних центрів Аратти, держави, яка стала правонаступницею протошумерської культури.

– Колись ви заявляли, що спільнота, яку так називаєте, виникла на Алтаї…
— Справді, там, де тоді проживала народність кетів, був найдавніший центр формування культури, котру називаю протошумерською. і звідти, виділившись із середовища інших етносів, протошумери прийшли в район Кам’яної Могили. Так я вважаю й досі. Проте допускаю, що результати глибших досліджень карпатських камінних старожитностей можуть внести корективи в цю концепцію. Втім, не це головне. Я повернув своїй неньці Україні Кам’яну Могилу — чи не найдавнішу пам’ятку людської історії. Визнання за нею одного з найважливіших архівів давньої писемності дає Україні право гордитися нею так само, як іспанці величаються Альтамірою, а єгиптяни — пірамідами. А тепер і Карпати підтверджують, що маємо одні з найдавніших родовідних коренів.

Це потрібно добре усвідомити і з цим жити, щоби витравити з широкого загалу українців комплекс меншовартості. Та не варто розігрувати на цьому карту «україноцентричності» чи займатись якимось іншим політиканством. «Славу» собі слід робити своїми нинішніми ділами, а не лише спираючись на традиції чи письмена славної минувшини. Навіть те, що на стінах Кам’яної Могили зафіксовано найдавніше зображення тризуба — одного з найбільш старожитніх у світі знаків, наповнених сакральним змістом, — ще не дає таких підстав. Не можна зазнаватися й через те, що саме в печерах цього кургану надибуємо і перші нотатки про відому богиню і-нанну, яку протошумери вважали своєю матір’ю — «наною»-«ненею», звідки, власне, походить вислів «ненька Україна».

Вікодавнє святилище біля Мелітополя з його шістьма десятками печер, безумовно, — унікальна пам’ятка. Більше ніде такої немає. Щоби вивчити її, щоби дослідити, як тепер бачимо, й карпатські святилища, знадобиться, якщо можна так сказати, не тільки XXI, а й XXII століття. Але протонаписи, повторюю, я знайшов і в багатьох інших місцях. Причому, серед них є й давніші від зображених на стінах Кам’яної Могили. Це, звісно, ніскільки не применшує її значення. Лише спонукає до вивчення її у широкому вікодавньому контексті й до чимраз глибших історичних пошуків. На Кам’яній Могилі, в котру я вклав усі свої знання й досвід, я відкрив, як мені виглядає, нову сферу науки — прашумерологію. і тепер займаюсь одночасно і нею, й шумерологією. Та намагаюся йти і далі, втягуючи в коло своїх досліджень не лишень близькосхідні та середземноморські-причорноморські культури, а й Сибір і Далекий Схід.

– Якщо протошумерські написи ви познаходили і в інших частинах континенту, то можна сказати, що їхні автори-«літописці» належали до тієї людності, яка населяла всю Євразію й була, по суті, єдиною доіндоєвропейською народністю.
— Таке припущення може бути робочою гіпотезою. Тим паче, що паралельно досліджуючи останніми роками найдавніші господарсько-обрядові календарі різних часів і народів, схиляюся до думки про єдине, спільне для них усіх первинне джерело. Та щоб перетворити той здогад на аксіому чи відкинути його як такий, що не витримує об’єктивно наукової критики, доказів замало. Тому й кажу, що свою минувшину нам потрібно ще досліджувати й досліджувати. і цим займатися мають не вчені-одинаки, а великі науково-дослідні інституції. Що ж до ближчих до нас часів, то безперечно Кам’яна Могила була головним жрецьким центром чи не найдавнішої в світі наддержави — згадуваної вище Аратти, яка справді простягалася через усю територію Євразії. Сюда приходили жерці зі всіх кутків тодішнього світу й або приносили таблички з тими чи іншими канонічними текстами, або ж копіювали їх у священних гротах.

– Який усе-таки науковий метод застосовуєте у своїй праці, якщо доходите й таких, й інших висновків, які не сприймають так звані академічні чи ортодоксальні вчені?
— Більшість сучасних науковців, як правило, шукають для всіх явищ пояснення з точки зору «здорового глузду» і формулюють свої висновки на основі чиїхось поглядів, спираючись на праці своїх попередників. Я ж не звертаю уваги на думки інших. Мене цікавлять суто першоджерела. Причому інформацію з одних із них зіставляю з даними з інших. Тобто розглядаю, скажімо, німецькі чи то пак, давньогерманські матеріали в контексті праіндійських, слов’янських, тих же шумерських, староєгипетських, античних тощо і синтезую їх на міфологічному й ритуальному рівнях. інші наразі цього не роблять. Та якщо звичайна, тобто офіційна, наука може заглибитися в минувшину людства тільки на якихось 10 тисяч років, тобто реконструювати лише такий відтинок історії, то мені завдяки цій своїй, як сам її називаю, міфоритуальній теорії вдається проникати туди вдесятеро далі — на 100 тисячоліть. Взагалі, я, мабуть, один із фундаторів міфоритуального способу дослідження старовини, принаймні на теренах України і Росії, і переконаний, що за нею — майбутнє. Правда, ця методологія зародилась у Великобританії. Але її результати оприлюднюють лише у вузькому колі спеціалістів.

– Донедавна я зачитувався творами американського письменника, дослідника минувшини російського походження Захарія Ситчина, котрий інакше трактує численні тексти, викарбувані на знаменитих шумерських глиняних табличках, ніж шумерологи-класики. Він, зокрема, ще з 70-х років минулого століття доводив, що, скажімо, Енліль та інші боги шумерського пантеону, про яких ми читаємо на стінах Кам’яної Могили, — це насправді космічні прибульці, котрі в незапам’ятні часи «гостювали» в шумерів і навчили їх основ культурної цивілізації. Я розумію, що Ситчин, коли писав свої книжки, нічого й не чув про Кам’яну Могилу та ваші висновки про давність її письмен…
— Запам’ятайте: все, що з’явилося в західній, у тому числі й американській шумерології, починаючи справді зі згадуваних вами 70-х, — з розряду фантастики й поетичних гіпербол. Бо ще задовго до описаних у тих книжках побоїщ між різними кланами «богів», у які небожителі втягували й людей і які Ситчин відносить до IV—III тисячоліть до н. е., на скрижалях «Шу-Нун» («Десниця Володарки»), як називали протошумери Кам’яну Могилу, було увічнено й пантеон шумерських богів, і основи права, за якими розвивалася потім людська спільнота на землях між Тигром та Євфратом. і ніде — ні колись у печерах Альтаміри, ні тепер у Карпатах, — я не знаходив ні піктограм, ні інших протошумерських написів, які позначали б міжпланетні кораблі чи свідчили б про прибульців з неба.

– Насамкінець, пане Анатолію, 2001-го побачила світ ваша монографія «Давнє святилище «Кам’яна Могила». Спроба дешифровки протошумерського архіву XII—III тисячоліть до нашої ери». За вашими словами, це тільки перший том фундаментального видання, у яке вмістите результати свого багаторічного дослідження Кам’яної Могили, лише своєрідний вступ до теми. На черзі — наступний?
— Другий том давно готовий до друку. Якщо в першому список настінних знаків з гротів Кам’яної Могили сягає лише 70 сторінок, то у другому цей так званий силабарій займає вже вчетверо більшу площу. Там охоплено все. Якщо перший том — це 900 сторінок, то другий — 2 800. Якщо в першому томі я пропоную лишень спробу дешифрування протошумерських письмен, то в другому — «повноправні» результати їхнього прочитанняѕ Я не знаю, коли ця праця вийде друком. Утім, не дуже тим і переймаюся. Бо чим далі живу, тим більше впевнююся: все, що нині роблю, — не для теперішнього покоління, а для наших наступників, які зможуть гідно оцінити мій скромний доробок і, можливо, розвинути далі мої тези та висновки і в шумерології, й у прашумерлогії. Наразі ж у Росії й Україні немає таких спеціалістів. Але їх потрібно готувати. Ще раз наголошую, що і Кам’яну Могилу, й карпатські святилища потрібно вивчати всебічно, а не лише на краєзнавчому рівні.

Довідка

А. Кифішин народився 2 червня 1935 на Алтаї в родині вихідців з України. Належить до чільної п’ятірки найвидатніших шумерологів світу. Представляє собою не тільки рідкісного спеціаліста з розшифрування вельми давніх рукописних знаків, а й взірець особливо чесного вченого, який ніколи не працював на якусь теорію, ідеологію чи комусь на догоду, тобто за гроші. Через таку безкомпромісну позицію Анатолій Георгійович натерпівся свого часу неабияких злигоднів у житті. Скажімо, його статті ніде не друкували, а сам він як «безхатченко», котрого «викинули» з наукових кіл, упродовж тривалого періоду проживав під Москвою в наметі. Зрештою, й тепер у червонокам’яній, де вже замешкав у багатоповерхівці, йому не вельми затишно.

У своїй роботі науковець послуговується лише фактами. І не раз через це змінював власні погляди й переконання стосовно тих чи інших історичних моментів, якщо знаходив нові дані, які суперечили його вже сформованим уявленням про досліджувані явища або артефакти. Приміром, кілька разів змінював своє ставлення до Велесової книги: вважав її то давньою пам’яткою україно-русів, то підробкою. Наразі дотримується думки, що це автентичний художньо-публіцистичний твір наших попередників.

На результати досліджень Кифішиним Кам’яної Могили надходять суперечливі відгуки як у популярній літературі, так і в інтернет-виданнях. З одного боку, колишні радянські історіографи всіляко дискредитують його припущення, що писемність зародилася ще до всесвітнього потопу взагалі і що Україна — вітчизна найдавнішої в світі системи письма зокрема. З другого — заяви вченого про це підхопили деякі публіцисти й розгорнули інформаційну кампанію «Україна — батьківщина шумерів». Полеміка призвела до того, що багаторічна праця Кифішина дотепер не дістала об’єктивної наукової оцінки, а його видатне відкриття не підтверджено згідно з чинним порядком. Утім, то лише привід для замовчування на офіційному рівні досягнень ученого, які тривають і попри те, що після виходу його монографії «Давнє святилище «Кам’яна Могила». Спроба дешифровки протошумерського архіву XII—III тисячоліть до нашої ери», йому присвоїли звання академіка. Надто ж у Росії, де вельми ревниво ставляться до українських претензій на те місце під сонцем у когорті націй, яке означає середину світу, а не одну з його окраїн. За словами директора інституту історії й політології Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника професора Миколи Кугутяка, творчість Анатолія Кіфишина неймовірно цінна для національної історичної спадщини України.

Василь Мороз