Конспект радіопередачі Наталії Грабченко «Прості істини» на «Радіо Культура» від 6.05.2016 р.

Ведуча Наталя Грабченко (Н.Г.):

Щиро вітаю всіх налаштованих на хвилю «Радіо Культура». Це програма «Прості істини» і для вас працюють режисер ефіру Олена Харченко  і ведуча Наталя Грабченко.

Сьогодні ми будемо говорити про прості істини зашифровані в наших стародавніх звичаях – у текстових писанках та вишивках. Що це таке? Будемо про це дізнаватися. Я з задоволенням представляю нашого гостя – це Володимир Петрович Підгірняк, знавець і дослідник української писанки та вишивки. Народився в місті Броди, що на Львівщині. Закінчив Львівський політехнічний інститут. Лауреат державної премії в галузі архітектури. Член Національної спілки архітекторів. Давно уже захоплювався символами писанки та вишивки і дійшов до висновку, що це не що інше як тексти. За визначенням самого Володимира Петровича, для цього треба було стати архітектором, щоб розшифрувати, розкодувати ці символи. Володимире Петровичу, дуже рада Вас вітати.

Володимир Петрович (В.П.):

Добрий день!

Н.Г.:

Власне, не добрий день, а Христос воскрес!

В.П.:

Христос воскрес!

Н.Г.:

Воістину воскрес! Будемо говорити про текстові писанки і вишивки. Ми з Вами розмовляємо напередодні поминальних днів. Ми підемо на цвинтар до могил наших рідних, тих кого вже з нами немає, і так само писанку принесемо. І це те велике свято Радуниця, яке поєднує світ живих і світ тих хто вже пішов від нас. І знов таки бере в цьому участь писанка – символ життя, символ воскресіння, тому що сказано: «Смертю смерть подолав». А давайте почнемо з того, як Ви захопилися розкодуванням того що нанесено на писанках і як це пов’язано з Вашою батьківщиною – з Бродами, тому що книгу, яку Ви видали, назвали «Бродівська писанка». Ви досліджували традиції Вашого краю?

В.П.:

Можна й так сказати. Мене реально цікавила писанки не тільки мого краю, але як патріот свого краю я назвав цю книгу «Бродівська писанка». Я збирав дані про всі писанки, що є характерними для всієї України. А звідки пішло те бажання, так це зв’язано з традиціями сімейними – традиціями розписування до Великодня писанок. Раніше, будучи малим, я не задумувався над тим що треба було намалювати і написати. А коли  вже поступив в інститут на архітектуру  став задумуватись – а чого так, а не інакше, чому такий візерунок, а не інший, чому така пересторога стояла, що нічого не можна змінювати? Моя бабуся була писанкаркою, але я її вже не застав. Тільки з розповідей мами і дізнався, що бабуся розписувала писанки і характерним було те, що для людей зі свого села, а вона жила в селі Голосковичі, що біля Бродів, для кожного односельчанина вона могла розписати індивідуальну писанку, яку повторювала кожного року. Як це можна було так пам’ятати, думав я собі. Не було ескізів, не було сховищ пам’яті і прийшла в голову думка, що коли взяти конкретну людину –  вона має ім’я, прізвище, місце проживання. Є в кожної людини щось таке стабільне, індивідуальне, яке можна завжди повторити. Якщо записати певним письмом цю інформацію, вона завжди буде одна і та ж сама. Я тоді почав приглядатися, бачу що наші візерунки повторяються на чотири сторони, але тоді можна виділити одну сторону і спробувати її розглянути не як квітку багатопелюсткову, а як одну пелюстку. Тоді помічаю, що там не один і той самий значок, а кожен раз міняється на інший, як в слові букви міняються. Є певна схожість між тими значками візерунків і звичайними буквами. Я вирішив: давай цим шляхом пройдемося і спробуємо скласти такий буквар для себе, принаймні, хоч щоб ім’я написати. Став складати для себе такий буквар: оце подібне на букву «А», а це ще на якусь букву, а потім випадково починаєш розуміти, що це є ім’я, що це є відомі імена. Таким чином я склав для себе цей буквар і потім не стояло питання що написати на писанці. Коли пишеш свою писанку, то вирішуєш: оцю напишу братові, а оцю собі. Написані тексти нічим не відрізняються від традиційних візерунків, тому я впевнився в тому, що це є дійсно тексти. І це стало справою мого життя. Я багато років, десятки років, присвятив  дослідженню цих текстів. Вони спеціально кодувалися. І мова наша нинішня, і мова тих символів – вони сильно відрізнялися, але в основі своїй значення слів-символів залишаються ті ж самі. Ми скажемо так чи інакше, а смисл, значення того слова залишається незмінним і мені залишилось накласти на ті символи  їхні значення. І справа пішла легше. Тому мені вдалося створити такий буквар і визначити первісні значення кожної букви. Зазначу, що кожна буква – це як слово в енциклопедії. На нього є багато значень і є що вони означають. І важливо знайти першовитоки тих значень, щоб чіткіше зрозуміти ті прадавні символи. І чим старіша писанка, тим легше вона прочитується. Таким чином, зробивши для себе таке відкриття, постарався видати книжку, щоб всім про це розказати.

Н.Г.:

Книжка Ваша просто унікальна. Я не знаю яким накладом вона вийшла, але я думаю, що кожна людина яка цікавиться нашою історією, нашими традиціями, нашими звичаями, побачивши її десь, обов’язково собі її придбала. Ви проробили грандіозну роботу, тут є і абетка, власне, і кольори, і візерунки, і сузір’я, і символи – дуже, дуже багато всього. Скажіть, будьласка, а що: старовинні майстрині, я оце тримаю в руках книгу – це докторська дисертація – наші майстрині тримали це все в голові? Ви кажете, що ніяких записів вони не лишали собі як це робиться.

В.П.:

Бачите, десь на якомусь етапі, можна так умовно сказати, як от ми на Місяць дивимося і Місяць перед нами завжди одною стороною, а що з іншого боку, то можна було дізнатись тепер уже, коли появилися в людей певні здібності. Так і давні  люди – колись це не було таємницею, цим нормально користувалися, знали і ніхто цього не приховував, навпаки, старалися це поширювати і воно в наших генах, в нашій свідомості, чи підсвідомості,  сидить. Але якимось чином на певному етапі боротьби якоїсь, сил якихось, українство підупало і відвернулися ті знання на другий бік, вони там були, але доступу такого прямого не було. Чия це умовно «заслуга» в лапках важко сказати, але при відродженні України воно розвернулося до нас тим, іншим, боком і воно до нас само напрошується. Хочу сказати, що особливо у вишивці це проглядається – народ починає підхоплювати цю традицію і вже це нормальним вважається, не треба доводити що це є тексти. Імена особливо пішли, як кажуть, в життя. А щоб докопатися що колись це значило, для цього потрібні спеціальні дослідження і ґрунт для цього підготовлений. Дуже багато дослідників в Україні, які підготували цей ґрунт, і залишилося скористатися тими їхніми напрацюваннями, щоби ми підійшли свідомо уже, взявши цю ж писанку, ми могли її прочитати і закодувати так свій текст, щоб він мав смисл. Ми розуміємо, що яйце живе – це символ життя і в ньому, як кажуть, згорнутий весь світ. Ще з дитинства з казок ми знаємо про Яйце-Райце, ми знаємо про Змія, життя якого в яйці, яке він охороняє. Якщо прочитати старовинні літописи, то в них згадується, прямо записано, що Світ створений на подобі яйця. І в текстах писанки воно все прочитується. Треба вийти на той рівень розуміння, який мали наші давні пращури, бо вони знали більше, для них це не було секретом. А так через тисячу років ми повертаємося  до тих джерел і нам треба, виходить, напружуватися, прикладати зусилля для того, щоб вийти на їхній рівень. Вони, можна сказати, інтелектуально, чи духовно, стояли на щабель вище від нас, де ми більше так дивимося на цю проблему по земному, а не духовному.

Н.Г.:

От я Вам скажу: ми добре знаємо комп’ютер, але, взявши в руки старовинну писанку, і, вибачте – дурні дурнями, нічого прочитати не можемо. З екрану комп’ютера читаємо, а там не можемо. Ви кажете, що колись масово цими знаннями володіли і це було нормально, а ми не володіємо, але вважаємо себе дуже розумними. Щось не туди розвиваємося.

В.П.:

Жаль що ми дуже повільно набираємо темпи до тих духовних джерел, а саме в тих джерелах наше майбутнє. Який би не був комп’ютер, він не може почуття виражати і передавати наші почуття, так як це робить писанка.

Н.Г.:

Бо він не мистецький твір, не символ духовності. А що закладено в писанці? Ви сказали: ім’я, а ще що там закладено?

В.П.:

Це були практично ужиткові речі. От, якщо взяти по історії писемності на території України. Найдавніша в світі бібліотека – це є «Кам’яна Могила», що біля Мелітополя. Там багатюща інформація записана, багатюща символіка закодована і наші дослідники – це Борис Михайлов, видав книгу «Петрогліфи Кам’яної Могили». Також є Анатолій Кіфішин, який видав книгу «Кам’яна Могила», де зробив висновок, що там протошумерські записи. Тобто, ми вважаємо, що наша цивілізація зародилася в Шумерії, а основи її інформації і там засвідчені, і в нашій Кам’яній Могилі записані, і вони одні і ті ж. І є багато інших дослідників, які досліджували і «Велесову книгу» – це Петро Комнацький. І був Микола Суслопаров – він досліджував трипільські написи, які залишилися з тих часів. Ми знаємо про індійські Веди, які про наш край розказували і, зокрема, на це звертав увагу Рибаков, що в них записана історія саме нашої землі. І такий дослідник як Василь Кобилюх – він видав книгу «167 синонімічних назв у санскриті», де доводить спільність багатьох слів мови української і прадавньої індійської мови – санскриту. Є дослідження і теперішні. Мені зустрілася на життєвій дорозі Надія Нечипорівна Данилюк, яка досліджувала трипільські писанки. Вони, на щастя, збереглися і ми можемо з гордістю про це говорити, що є місток у ті часи – три тисячі років, як мінімум. Писанки робили не заради краси, їх  письмо мало ужиткове значення. Візьмемо писанки трипільців. За дослідженнями Надії Нечипорівни, якщо треба було вибрати місцевість для поселення, робили запис відповідний на яйці і писали приблизно такий зміст; «Місцино, даруй нам достатньо домівок». І навіть вона виводила як тою мовою це звучало. Може в мене трохи не вийде, але я озвучу: «Ми’сто, до’ри ми до’сто до’ми». Це так по давньому звучало. Це яйце клали на землі в тій місцевості, яка подобалась людям, і через два – три дні приходили і дивилися: якщо яйце не пошкоджене – це означало, що місцевість приймає запит і дає дозвіл на поселення. Якщо ж яйце було пошкоджене – треба шукати інше місце для поселення. При отриманні дозволу місцевості на поселення, тоді клали ще одне яйце з написом просьби до місцевості, щоб дозволила будівництво споруд, вулиць, мостів і так далі. Це, здається, такий дивний спосіб вибору місця проживання, що не так – де собі захотів. І до природи, і до землі відносилися як до живої істоти, чи сутності. Це був діалог, який здійснювався через яйце. Так само здійснюється діалог з нашими предками. Тисячі років цій традиції, а вона живе і, надіємося, що ті посилання, які поки що копіюємо, вони несуть щось хороше, бо випромінюють доброту. Сьогодні ми можемо скласти свій текст і втілити доброту, бо яйце доводить, що суть людини в творенні доброти, поширенні її, щоби світ розвивався в напрямку доброти. І це основний посил до тієї творчості писання писанок, вишивання вишивок – ми сіємо добро.

Н.Г.:

Дякую. Я хочу нагадати телефон для спілкування в прямому ефірі –

це 239-62-95, код Києва 044.

Володимире Петровичу, Ви сказали що традиція ця писання писанок притаманна не тільки для Бродів, для Західної України, Галичини, а що вона притаманна всій Україні. Але ж у кожному регіоні  своя  стилістика, свої традиції, які взагалі відмінні. Я згадувала перед ефіром Петриківський розпис – там свої писанки. Місцеві впливи є дуже серйозні. А з іншого боку, те що Ви показали писанки у Вашій праці «Бродівська писанка», я Вам сказала:

« О, я таке саме на початку 90-х  бачила в Коломиї. Ну, може, не зовсім таке, але дуже схоже. Все таки регіональна відмінність, вона існує?

В.П.:

Так, існує. Слово «писанка»  походить від слова «писати». В розумінні більш такому сучасному аналогічним словом є «ієрогліф». Це означає спосіб нанесення тексту, який ми хочемо зобразити. Тобто, береться слово, у західно-українській традиції, як правило, наносили його притискаючи букви одні до одних, на чотири сторони. А можна ж писати на одну сторону, накладаючи букви так, щоб утворився певний образ. Якщо ми візьмемо слова наші і їхні значення, наприклад  «кінь», «корова», «дерево» чи там ще щось – від сказаного ми розуміємо що за цим стоїть. А якщо взяти спробувати буквами того слова зобразити його значення, то в нас це вийде. І, таким чином, ми можемо вибрати ті слова, які відображають свій зміст, тобто, з графіки тих букв можна намалювати значення того слова. І так творилися слова. Спершу був образ, потім під нього підбиралися певні букви, щоб за їх допомогою намалювати характерні особливості образу. Так народжувалося слово. Це ж не те що прийшло собі в голову, чи так  захотілося – це була певна школа, певний підхід до словотворення. І є дослідники, зокрема Олжес Сулейманов з Казахстану, які доходили до висновку, що ми, як слов’яни, і тюркські народи вчилися в одній школі і знаходили спільні значення – що в них, що в нас, і спільні корені слів. Олжес Сулейманов зробив переклад «Слова о полку Ігоревім» і там де наші дослідники заходили в глухий кут при прочитанні і перекладі тексту, він все прочитав і переклав за допомогою мови тюрків, бо колись мови степовиків і наших предків відрізнялися як діалекти і вони прекрасно розуміли один одного. І писали як говорили. Звичайно, коли мови сильно розвинулися, нам стало важко зрозуміти  тюркомовних, але ті дослідники, які заглиблюються в давні часи, знаходять спільні корені і це перестає бути проблемою.

Н.Г.:

Виходить, що коли Вам дати писанку Слобожанщини, то Ви її прочитаєте?

В.П.:

Так. Характерним є те, що кожне місто, чи місцевість, мають свої назви і вже  цим відрізняються від інших своєю формою написання і образами.

Н.Г.:

А якщо ти знаєш букви, то ти прочитаєш все?

В.П.:

Так. І є ще такі особливості  написання літер – це строго графічні, а є ще квітко подібні. Можна символ видозмінювати, наближаючи його до квіткових елементів – це  Петриківський розпис. Чи взяти  давні розписи церков, то там теж можна прочитати тексти, я їх бачу, але ще руки не дійшли показати букви у вигляді квіткових елементів і як їх читати. Це характерно також і для  Полтавської вишивки. Є ще такий спосіб як друкування тексту на комп’ютерній клавіатурі. На клавіатурі кожна клавіша має свій символ, свій знак. Якщо замість комп’ютерної клавіатури намалювати її схему і задати маршрут написання обумовлених клавіш, то Ви зможете заданий маршрут повторити, дотримуючись заданої послідовності, а отже виконати задану команду чи зафіксувати задане слово. Це є характерним для полтавської вишивки, де ми бачимо переплетення маршрутів, своєрідне мереживо, яке пролягає через точки-клавіші невидимої клавіатури. Є ще накладання букв у вигляді якогось образу. Складається таке враження, що колись вчителі виходили з фіксування якихось команд чи слів і було важливо це зберегти, щоб люди знали як виконувати певні команди, фіксуючи певні слова, чи буквосполучення, чи програмування чогось. І це дивно – виходить комп’ютерна техніка запису інформації сидить в головах людей дуже давно.

Н.Г.:

Дякую, Володимире Петровичу. Це все дуже цікаво, але нас чекає радіослухач зі своїми запитаннями. Доброго дня, слухаємо Вас.

Слухач:

Доброго дня, Київ, Андрій. Дуже вдячний «Радіо Культура» і зокрема Володимиру Петровичу за цікаву і дуже потрібну передачу, але особлива подяка за те, що Ви згадали санскритолога Кобилюха. Тут варто зауважити, що своїми подальшими книжками він доводить, що цивілізація, і це підтримують багато закордонних вчених, була започаткована близько 500 тисяч років тому в Карпатах. А мова українська найстаріша в світі і вона започаткувала більшість мов світу. І про це пишуть Річард Колон (?), Іов Кларк(?) та інші, і це підтримують десятки закордонних вчених, крім наших рідненьких, і все це замовчують. І, нарешті, Кобилюх прозвучав на «Радіо Культура». Дякую.

Н.Г.:

Дякую за Ваш дзвінок, за Вашу репліку. Прокоментуєте?

В.П.:

Я радий що погляди збігаються, що в нас є люди, якими можна пишатися, що вони досліджують наше минуле.

Н.Г.:

Володимире Петровичу, взагалі писанка – це ще дохристиянський символ. Що він означав від самого початку, якою була писанка до християнства, за часів Володимира, який приніс християнство на нашу землю, що там кодувалося, які це традиції? Розкажіть нам, будьласка.

В.П.:

Ми ж знаємо, що коли князь Володимир став правителем Русі, і в літописах записано, що найперше що він зробив, так це поставив перед княжим теремом статуї Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла і Мокоша. Пізніше це використовувалося як підтвердження того, що на Русі було багатобожжя. Насправді в літописі записано, що «Бог один і множествен і хай ніхто не розділяє того множества, бо вигнаний буде з Роду». Ті пасквілі на нашу дохристиянську віру мене весь час зачіпають і обурюють нав’язуванням неправдивої думки про багатобожжя на Русі. Це були різні прояви Бога як творця. От я  батько, я і архітектор, і можу співати, і можу створювати скульптури, але я є я. Коли Бог творив Землю, Світ створював, він проявляв себе в різних іпостасях. От, скажімо, Перун – це, власне, творець, його зображали з інструментом, таким як сокира і це була іпостась будівничого. Але по реаліях того часу людям своє творіння треба було оберігати від руйнування чи захоплення ворогами і тоді сокира ставала зброєю, а будівничий воєначальником. Сокира використовувалася в різних випадках – за її допомогою храми і хати будували і з її ж допомогою захищалися від ворогів.

Хорс  – озвучив світ. Світ народився зі звуку, а еталоном того звуку був голос Небесного Оленя – Хорса.

Стрибог – це значить поступ в розвитку: еволюція, або революція. Відповідно,  еволюція відображалася як спіраль, а революція як хвиляста лінія, яка швидко просувається вперед – ось Вам і значення цього Стрибога.

Дажбог – це як Датель Буття. Творився Світ, а заради чого? Щоб там було Буття. От ми і є, тому що Творець так задумав і створив це Буття.

А Семаргл – це Світло і тепло.

І Мокоша – це ж вона як надія, як та зоря, що нас кудись веде.

І якщо зібрати зі старих літописів молитви, присвячені цим іпостасям, тобто зробити витяги по цих шести іменах і побачити що люди в той час під цим розуміли, то виходить, що це була молитва за нашу землю, за наш край. І можна було б у сучасній інтерпретації озвучити цю молитву, щоб зрозуміти що поставив Володимир перед своїм теремом.

Н.Г.:

Давайте зробимо паузу, у нас є телефонний дзвінок, а потім продовжимо. Добрий день!

Слухач:

Добрий день шановний гостю, Надія, Тернопіль. У Вас програма дуже цікава. Вчора теж на цю тему говорили. У мене до Вас кілька питань, шановний Володимире. Згідно з тим що Ви щойно сказали, то виходить, що давні українці, правда вони були не українцями, а русичами, чи праслов’янами, вони так само як і єврейський народ мали єдиного бога, тому що багатобожжя було у всіх народів давнього світу. Це в мене перше до Вас запитання: ми так само як і євреї мали єдиного бога згідно з тим що Ви щойно сказали? Далі, Ви посилалися дуже активно на «Велесову книгу», але вчені всього світу вже довели, Ви мені вибачте, що «Велесова книга» є вміла фальсифікація, так само як у свій час «Осіанова книга»(?), якою зачитувалися наприкінці 18-го, на початку 19-го століть, вся Європа як пракнигою всіх європейців. Розумієте, у Вас посили, я розумію, що Ви маєте право на свою думку, але у Вас посили всі якось досить складні – «Велесова книга» у світі науковому не визнається. Те що Ви зараз говорите, виходить,  так само єдинобожжя як і в єврейського народу. І багато чого цікавого Ви говорите, але досить дивно – якщо у нас був єдиний бог у таких іпостасях, то для чого  Володимиру було приймати християнство? Я Вам дякую, зичу всього доброго, але…

Н.Г.:

Дякуємо, зрозуміли Ваше запитання. Спасибі за Ваш дзвінок.

В.П.:

Почну з останнього: чому Володимир прийняв християнство – це дуже важливо. Що сказано в Євангелії? Сказано, що коли на небі з’явилася Зірка, яка свідчила, що народився Син Божий, то хто прийшов його привітати? – Волхви! Так? Хоч підмінюють, що це були три царі зі Сходу, але чітко сказано, що прийшли волхви. Де волхви були? Вони були в Україні теж.  Якщо прочитати старі літописи  – вони чекали приходу Сина Божого. І це записано у «Велесовій книзі». Якщо я беру писанку старовинну і кажу – це текст, хтось може сказати: слухай – це узори, який це текст?! То в твоїй голові тільки текст. Я скажу: дивись, я можу його розкодувати. Візьмемо китайський ієрогліф – це текст, я можу його прочитати. Це не просто образ, це те саме що наша писанка – накладені букви на букви. Я в своїй книзі привожу розкодування китайських слів «фен» і «шуй», японського слова «тануки». Я доводжу – дивіться люди, це ж колись було древнє письмо і слова в такий спосіб писалися і ми можемо їх читати. І сказати по тому принципу, що такого бути не може – ну, знаєте, це просто вбиває будь-яку надію нам вирватись із того «комунізму», чи нам нав’язаних стереотипів, які нам просто, як гирі на ногах,  не дозволяють подивитися на Світ очима Божими. Ми, значить, приречені не вірити в Бога? Коли читаємо у «Велесовій книзі», що не схвалюється та віра, яку греки нав’язували нам кров’ю і мечем, і вогнем нав’язували – ми розуміємо, що вони нам нав’язували  своє бачення віри.

Н.Г.:

А Ви чули думку, що озвучила наша радіослухачка, що до «Велесової книги» є недовіра як до фальсифікації?

В.П.:

От, дивіться – Анатолій Кіфішин написав книгу про Кам’яну Могилу, де розшифрував написи. Ви чули , щоб хтось сказав що це дурня, такого бути не може? Просто мовчать. Він так професійно висвітлив ці тексти, довів обґрунтуванням, що ніхто не може нічого заперечити – мовчать, роблять вигляд, що цього нічого не має. Чи сталося якесь зрушення в світі, що до Мелітополя стали їздити вчені, щоб переконатися? А це ж найдревніша бібліотека в світі. Ні, не сталося. Чи ми такі недолугі і не використали таку можливість? До Ейфелової вежі приїжджають з усього світу, щоб подивитися на кусок заліза і вважають, що жити і не побачити це «диво» не припустимо, а приїхати, чи прийти до найдревнішої бібліотеки світу – зась. Що ж в людей переважає – інтелект, чи щось інше? Ми боремося за інтелект, бо в цьому перспектива наша. І якщо нам треба вибрати з ким ми, то ми з інтелектом. І Бог – це інтелект. І коли стати Богові другом, який дасть можливість розкрити наш потенціал, то ми б могли подивитися на світ іншими очима і побачити, що це все інформація. Туди зайти всі не можуть, а світ тримається саме на цій інформації. Проте панує думка, що це по науковому заперечувати істину, сказавши що її просто не існує, що є матерія, яка сама собі якось так сформувалася, сформувала цей світ, лиш є ще трошки щось нами не пізнаного. А наші предки ніколи не сумнівалися хто створив цей світ і вони цікавилися як він був створений. Оця вся теорія побудови світу – вона знаходиться в цих писанках, вишивках, де записано кожен крок. Якщо хочете щось створити, то робіть так як робив це Бог. Бог не приховував свій проект, тоді він був більш доступний до людей, бо вони навіть в думках не мали такого, щоб обернути знання як творити світ на пошук як творити зло.

Н.Г.:

Мені це цікаво: навіщо, з якою метою розписували, вишивали і закладали ці знання і це розуміння? Це, як зараз кажуть, ти повинен мислити позитивно для того, щоб прийти до світла, до добра, до чогось хорошого. Оце і є те позитивне мислення?

В.П.:

Так. І коли пишуть в старих книжках що мав Син Божий прийти на Землю, то це треба розуміти, як згадується в старих книжках, що він є Творцем цього Світу Він створив весь цей Світ. Він прийшов в образі людини на Землю. Багато хто заперечують це – як  може Бог прийти у Світ, коли цей Світ – це його тіло? Без розуміння цих старих знань цього усвідомити дуже важко. А що змінилося з його приходом в нашому розумінні? З точки зору архітектури, до його приходу храми були у вигляді таких хатин з одним куполом, а потім, коли прийшов Син Божий, над тим куполом появився куполок, на якому стоїть символ Христа – хрест. З його приходом завершилося будівництво Світу як такого.

Н.Г.:

То це Батько, як великий купол, а то Син?

В.П.:

Так. І він прийшов, він збудував цей Світ і він є завершенням цього Світу. І дальше нього Світ розвиватися вже не буде. Він повинен надалі шукати гармонію в собі.

Н.Г.:

Повинен розвиватися в глибину?

В.П.:

Він повинен шукати напрямок, який можна виразити українським словом «щедрик» – це є розуміння щастя. Ми маємо шукати щастя в злагоді між собою, в злагоді з Богом і в злагоді зі Світом, який перед нами починає відкриватися. Ми не можемо як вороги, як агресори туди входити, але тільки з добротою, з любов’ю. І Світ перед нами відкриється. І це прийшов сказати Христос.

Н.Г.:

Дякую, Володимире Петровичу. В нас ще є запитання від радіослухача. Добрий день.

Слухач:

Добрий день. Віктор з Борщагівки. Маю книгу Михайлова Бориса. З інтересом її прочитав, але він не підтверджує того, що хтось щось розшифрував в Кам’яній Могилі, крім малюнків, які очевидні – там мисливство і так далі. Але це дуже складна річ і розшифрована  вона буде тоді, коли буде даний ключ і різні дослідники, незнайомі з текстом, прочитають його однаково. Нажаль всі дослідники читають начебто їх по своєму, але воно до цих пір не розшифровано. І те саме з приводу єдинобожжя – не підтверджується версія єдинобожжя в Русі древній, або в Україні. Тотенізм, фетишизм, анімалізм і так далі. Чого тільки не було і тому Володимир і звів пантеон в намаганні об’єднати ці речі, але не вдалося. Тому прийшли до християнства. Тому, вибачте, і така версія є. Дякую.

Н.Г.:

Версій є багато.

В.П.:

Я хочу з Вами не погодитись – вважати що людям не під силу зрозуміти минуле то велика помилка. Я опираюсь на авторитет Кіфішина, який неможливо заперечити. Він розшифрував і записав тексти Кам’яної Могили. Але щоб йому заперечити, треба піднятися на його рівень. Легше сказати, що цього бути не може, бо щоб піднятися на його рівень треба бути велетом – на це здатні одиниці.

Н.Г.:

На цьому стояла інквізиція: ми цього не розуміємо – знищити!

В.П.:

Колись наука і релігія, вони були єдиним цілим. А потім в церкву прийшли такі люди, які почали казати: та ні, яке там Сонце, які там планети, а хто проти нас, того спалити, знищити. Тоді наука пішла своїм шляхом, а церква своїм стала йти, піклуючись про духовне. І це треба. А вчені, які вийшли з-під контролю церкви, вони все одно знаходили і знаходять Бога, тільки в своєму розумінні, і вважають, що коритися церковним канонам не обов’язково. Кажуть: Бог в мені. Бог любить розумних людей, він опікується ними, він дає їм власну дорогу, бо якщо люди творять добро, то він з ними. Він для того творив Світ, щоб ми творили добро. А треба знайти спосіб як творити добро в тому світі, як розвивати його – це єдиний шлях яким ми можемо йти. Ми можемо помилятися десь, але Він завжди поправить нас, може еволюційно, а не революційно, бо Він краще знає чи ми готові до того сприйняття Світу, який тільки починає перед нами відкриватися. І тому я зовсім не згідний з Вашою думкою, чи думкою тих, що заявляють про багатобожжя. В старих книжках чітко про це записано як розуміли Бога. Я є архітектор, я є батько, я є музикант, композитор і можу назвати ще багато особливостей в яких я можу бути,  я ще й до того служив в армії танкістом – це мої прояви. І треба тільки розуміти цілісність того Світу – немає в Світі чогось такого відірваного  одного від другого – це єдина система. Так само не можна рвати розуміння Бога на якісь окремі елементи, які не пов’язані між собою, і стверджувати, що раптом прийшло прозріння тільки на євреїв, які з споконвіку вірили в одного Бога. Та вони були в полоні у Вавілоні, там де й була частина наших русичів, які попали туди насильно. Там намагалися навчити людей старої віри про творення Світу і там теж вчили, що Бог проявляв себе в багатьох іпостасях, що проявлялося в різних назвах його, щоб показати як створювався Світ. Так хотіли розвинути тим людям уяву, щоб зсунути з мертвої точки прогрес, бо люди тисячі років топталися на місці, а це були намагання суспільну думку, суспільну свідомість зрушити. І це вдалося з приходом Христа. Пройшло якихось дві тисячі років, а до того, наприклад, записам «Велесової книги» дають двадцять тисяч років, а ми вже в космосі літаємо. Зрушення сталися саме в людській свідомості, але це було зробити нелегко. І треба розуміти чому так робили окремі люди чи правителі і ті, хто ними направляв, щоб та думка виходила в певному руслі. Але ж ми розуміємо, що Корольов народився в Україні.

Н.Г.:

В Україні, так.  Дякую, Володимире Петровичу і, нажаль, закінчився час нашої передачі. Ми будемо продовжувати наші зустрічі. Ми знаємо що Ви носій дуже важливих і цікавих знань. Всім хочу рекомендувати Вашу книгу «Бродівська писанка» – прочитаєте і будете багато чого розуміти, дивитись на писанку і розуміти що на ній написано і як такий позитив, позитивне мислення можна втілити в такій формі. Можна написати щоб всі ми були здорові, можна написати щоб закінчилася війна, можна написати щоб ми стали розумнішими, щоб ми повернулися до наших витоків – все в наших руках. І на фінал прозвучить пісня, слова і музику до якої написала дочка Володимира Петровича – Роксолана. Називається пісня «Я стукаю в ваші серця». Пісня емоційна і пристрасна за думкою, як те що говорив сьогодні її батько в ефірі. До нових зустрічей.