Про ту величезну імперію з V тис. до н.е. по IV ст. н.е., яку називали Державою Кушанів, що в перекладі на сучасну мову означає “держава міцних, спритних, розумних, благородних, щасливих”, в історії, як не дивно, майже нічого не сказано. Адже сам факт наявності величезної Кушанської імперії був пізнаний істориками не раніше середини XIX століття. Свідчення про цю державу дають археологічні, нумізматичні та лінгвістичні матеріали, зокрема древні китайські джерела, такі як “Ши Цзи”, “Хань Шу” і “Хоу Хань Шу”, а також індійські та грецькі хроніки.
Стародавню Державу Кушанів, яка простягалася на території сучасної Середньої Азії, Афганістану, Пакистану, Північної Індії утворили скіфо-сарматські племена, котрих в стародавніх європейських хроніках звуть тохарами, а в китайських вони фігурують під назвою юаньчжи. Легендарні таримські мумії, знайдені в басейні ріки Тарим, належать саме тохарам. Тохарами дані племена називаються умовно, термін Τοχάριοι був запозичений з грецьких текстів Птолемея і Страбона, а саме найменування «Tocharisch» було запропоновано німецьким дослідником Ф. В. K. Мюллером у 1907 році.
Таримський басейн.
Дослідження ДНК сімох чоловічих мумій з могильника долини Тариму, що розташована на захід від озера Лобнор, виявили, що всі мумії відносяться до Y-хромосомної гаплогрупи R1a1a – гаплогрупа, що вийшла біля 3 – 5 тисяч років тому з Чорноморських степів. Це доводить, що індоєвропейські племена, які проживали в Причорномор’ї рушили набагато далі, ніж звикли вважати історики.
Мапа розселення носіїв гаплогрупи R1a1.
Заплетені в коси локони, широкі очниці, орлині носи і міцні щелепи, чудернацькі довгі скіфські капелюхи, прикрашені пташиним пір’ям і скіфські тату – усе це було характерним для виявлених мумій. Та однією з найвиразніших, котра наочно продемонструвала світу своє європеоїдне походження, стала мумія виявлена у 1980-му році біля Лоуланьского оазису – “Лоуланська красуня” – одна з найдавніших Таримських мумій, приблизний вік її 3800 років.
Реконструкція Лоуланської красуні.
Це була відносно молода жінка зростом близько 180 сантиметрів. Жінка померла у віці 40 років. Вона мала довге русяве волосся. Сьогодні мумія зберігається в музеї Сіньцзян-Уйгурського автономного району в місті Урумчі. Іншою, не менш цінною та відомою знахідкою, є мумія – “красуня із Сяохе”:
Подивіться які шапки? Це скіфські шапки шляхетного роду.
Такі шапки носили амазонки близько 4000 років тому, про яких розповідав Геродот, подорожуючи берегами Чорного моря.
Приблизна реконструція красуні із Сяохе, виконана уйгурськими спеціалістами.
Уйгурці вважають себе нащадками тохарів, майже 300 років вони вювали з китайцями.
А неподалік від Лоуланської красуні виявили рештки 50-річного чоловіка, якого прозвали Черченським і тримісячне немовля з кістяною посудиною і пипкою, зробленою з овечого вимені:
Черченець був блондином зі світлою шкірою зростом під 2 метри. Помер він у віці 50-ти років. Спочив він у позі людини, що заснула в гамаку – підняті голова і коліна. Добре зберігся одяг: халат, підперезаний плетеним джгутом і яскраво розфарбовані в’язані панчохи. Все це – з овечої пряжі, яка за дослідженням британських археологів, для Китаю не характерна, зате зустрічається в Європі. На лівій нозі – високий шкіряний чувяк. Злегка кучеряве світло-коричневе волосся заплетене в два, а не три, як колись у китайців, пасма. Але, головне, найбільш нехарактерним для азіатів є великий ніс. За сумою зовнішніх ознак вчені роблять припущення: “Черченський чоловік” – прямий предок нинішніх європейців.
Можна сказати точно: перед нами скіфський ковпак.
Мумія Черченського чоловіка, зріст 183 см. Вважається найбільш добре збереженою мумією в світі.
Від розкладання її врятували зимові температури, що опускаються до -50 °, висушуючи літню спеку і солоний пісок пустелі.
Ще більше шокує одяг мумій, в якому зустрічаються типові праукраїнські риси: картаті і діагональні візерунки, меандровий орнамент, барвисті кольори:
Дуже нагадує кельтський текстиль. Професор археології Елізабет Уейленд Барбер досліджуючи ці тканини робить висновок:
ці народи походять з Північно-Кавказького та інших прилеглих південних регіонів Росії і України (між Дніпром і Південним Уралом), звідки одні арійські мігранти рухалися на схід, а інші – на захід.
Цим штаням більше 3 тис. років. Вони були знайдені в Китаї, Таримський басейн.
В районі сідниць і промежини штани підшиті додатковим шаром тканини, нагадуючи тим самим сучасні брюки для верхової їзди: вчені не сумніваються, що подібний предмет одягу в давнину носили, в першу чергу, саме вершники.
На штанях зображений типовий Мізинський меандровий орнамент.
Саме цей орнамент широко розповсюджений в українській народній вишивці та й загалом у вишивці слов’ян.
Немає тепер жодного сумніву звідки прийшли загадкові європеоїди в Китай…
Легендарний Мізинський браслет, 15 тис. р. до н.е.
Спеціаліст з мумій Віктор Майєр, з університету Пенсільванії у Філадельфії, робить сенсаційний висновок: просування індоєвропейських кочівників на Схід почалося зі степів Північного Причорномор’я. На території сучасної Південної України близько 4000 років до н.е. люди вже навчилися загнуздувати коней. Найстаріші залишки кінних возів мають вік близько 3000 років. У могилах, де лежали мумії тохарів, теж знайдені дерев’яні дискові колеса.
На мапі чітко показаний рух аріїв із нульової точки Причорномор’я в різні цивілізаційні шляхи,
зокрема можна відстежити яким чином тохари-айни з’явилися в Азії.
Білим кольором вказаний суходіл, сірим – моря.
Джерело: Artur Camp. March of the Titans. A History of the White Race. — USA, Ostara Publications, 1999.
Д/ф “Невідомі мумії із пустелі” (Discovery).
Фільм дає відповіді на численні питання по таримським муміям, наводячи конкретні аргументи та факти.
Важко повірити, що ці «європейські» мумії тисячі років пролежали в пісках в західній китайській провінції, будучи родом із Причорномор’я. Таким чином,тохарів (юаньчжи), наших предків, без перебільшення можна вважами творцями Стародавнього Китаю. Вони принесли бронзові знаряддя, мистецтво і виробництво в Китай. Вони ж навчили азіатські племена робити колісні візки. Створена ними культура включала великі городища, фортеці, центри освіти і мистецтв, а також навіть піраміди, якими так щедро всіяна земля всюди, де ступала нога арія (Крим, Балкани, Італія, Британія, Єгипет, Мезоамерика тощо). Раніше вважалося, що міста вздовж великого торгового шляху між Європою і Китаєм були засновані китайцями, але зазначені відкриття показали, що вражаючі руїни є слідами однієї із зниклих “білих” цивілізацій:
Місто, яке китайці називають Сяохе, було засноване тохарами і лежало на Великому Шовковому шляху. Поруч з ним, кілометрів в 40, знаходиться знаменитий Гаочан, в сучасному стані, зрозуміло, теж в руїнах. Відомо лише, що жителі міста сповідували буддизм, який змінив маніхейство.
Величезні кургани і пірамідальні гробниці – ще одна визначна особливість арійської культури.
В Китаї багато пірамідальних споруджень, особливо в провінції Шенсі, однак в Китаї про це мало кому дозволено говорити.
Подібні піраміди виявлені в Криму, Карпатах і на Балканах, в Італії, Мексиці тощо.
До виявлення таримських поховань, історії про блакитнооких і світловолосих аріїв, які сповідували буддизм і були прабатьками китайської держави, вважалися не більше, ніж байками. Але до початку 1990-х років, коли в Китаї вже було виявлено не 7, не 10, а понад тисячу мумій європеоїдів, уряд Китаю в 1998 році заборонив розкопки. Адже вони доводять не приємний для китайців факт: не вони є першовідкривачами заліза, сідла, не вони перші одомашнили коней, не вони є засновниками найбільшої філософської релігії, а представники індоєвропейської раси з терен Причорномор’я.
Читати: Українське Трипілля і китайське Яншао – дивовижні паралелі
Щодо мови тохарів, то лінгвістичний аналіз тохарської релігійної літератури VI-VII століть н.е. дозволяє віднести їх мову до індоєвропейської мовної сім’ї, яка складається з мертвих «тохарської А» («східно-тохарська») і «тохарської Б» («західно-тохарскька») мов. На них розмовляли між I тис. до н. е. і I тис. н. е. на території Таримської впадини (оазиси Турфан, Куча, Лоулань, Сяохе і ін.). Мова ця була близька до східно-іранських північних діалектів, родинних мові скіфів. Тохарські тексти записані особливою формою індійського «косого» письма брахмі, спеціально пристосованого для відтворення тохарської фонологічної системи. Писемність брахмі не є ані алфавітною, ані силабічною системою. Кожен символ в консонантній системі є приголосним звуком, за яким, за замовчуванням, слідує голосний -a .Щоб змінити голосний необхідно поставити діакритичний (модифікуючий) знак.
Тохарський манускрипт.
Тохарський алфавіт.
Ще одним свідченням перебування індоєвропейців в Азії є надзвичайне поширення свастики в Тибеті. Назва символу походить від санскритських слів “su” (“добре”) і “asti” (“буття”), що разом означає – “благословення”, “щастя”. На тохарській мові вона була витлумачена, як “місце зіткнення моря і хмар щастя”, тобто “місце скупчення щастя” – Сварга, Всесвіт.
Куди б не занесли вас ноги в Тибеті, всюди ви побачите численні знаки “卍” або “卐”, чи то намет пастуха, чи то халупа селянина, монастир або навіть в самій природі…
Свастика в культурі Тибету.
В Тибетській культурі про свастику говорять як про явище дуже древнє і таємниче. За переказами, він був принесений загадковими кочівниками і зустрічається не лише в Тибетському нагір’ї. Всюди де ступала нога індоєвропейця, цей знак наче своєрідна печатка залишався в культурі місцевих народів: Месопотамія, древній Єгипет, древня Індія і навіть стародавня Греція. Навіть по інший бік океану, у північноамериканських індіанців і у Майя в центральній Америці можна побачити численні свастики.
Свастика в культурів культурі індіанців Америки. Світовий символ космічного благополуччя та добра.
Перша протосвастика зустрічається в пізньому палеоліті в Мізинській протоцивілізації (долини рік Десна, Сейм, Середнє і Горішнє Подніпров’я) та вже у добу неоліту у своїй довершеній формі з’являється в Трипільській цивілізації, яка існувала на території сучасної України приблизно 7500 років до н.е. Наші далекі пращури використовували свастю як оберіг, прикрашали ним свої помешкання, храми й капища, домашнє начиння й одяг, карбували цей символ на предметах ритуального значення за десятки тисяч років до появи цивілізацій в Індії, Єгипті, Мезоамериці, Тибеті…
На фото розписна трипільська чаша із зображенням свастики, с.Усатове, 4 тис. р. до н.е.
Далай Лама на Тибетському престолі, оздобленому свастиками, 1956-57рр.
Розрізняють лівосторонню 卍 і правосторонню 卐 свастики.
Танський чернець Хайлінь в своєму “Читанні буддійських канонів” зазначив лівосторонню свастику, як правильну.
Правобічна свастика теж вважається нормальною, а в землях ханьців навпаки – лівостороння.
Вкупі дві свастики символізують світову гармонію та рівновагу.
Цей головний убір зустрічається в буддистських храмах. Як говорять самі монахи, подібні шапки були ними запозичені.
У кого саме запозичені, можна легко визначити за цими ілюстраціями:
Скіфи, тохари, саки, бактрійці – наші далекі пращури, які принесли свастику в Тибет.
У II столітті до н.е. китайці (спочатку шпигуни, торговці, потім армія), рухаючись на захід, відзначають в Сінь-Цзяні людей, схожих, за китайськими поняттями, на мавп: рудоволосих і довгоносих, з великими синювато-зеленими очима. На заході Сіньцзяна зображення таких блакитнооких чоловіків зустрічаються серед стінних розписів печер Тисячі Будд в Кизилі біля міста Куча. Їх автори – ченці, які жили набагато пізніше епохи мумій, проте кучеряве волосся і густі бороди на портретах властиві саме цим загадковим небіжчикам, а не прийшовшим зі сходу китайцям або монголам.
Переселенці з материкової Праукраїни, покинувши землі Китаю, поступово заснували цілу державу – КУШАНІЮ. Держава на той час була однією з найрозвинутіших в світі, мала дипломатичні зв’язки з Грецією, Персією, Римом та ін. Основним ядром Кушанської держави була територія Бактрії, що в перекладі означає – “люди благі, святі, благочестиві, працьовиті, шановані”. Як видно з мапи, нині це є майже вся Індія, Пакистан, Афґаністан, Таджикистан, Кирґистан, Казахстан, Узбекистан, частина Туркменистану та Ірану.
Мову кушанів без перебільшення можна вважати праукраїнською. Це добре простежується із написів на монетах та назви міст: Такейда, Самарканд, Астана, Беграм і Кий-Коба. Що цікаво, у сучасній українській мові є прізвища: Коба, Кобак, Кобів, Коблик. Топонім Кобаки є в Івано-Франківській обл., Косівського району. Це також засвідчують назви правителів та князів, як-от: Котис, Васишка, Говерко, Канішка, Гувішка, Васудева, Галчаян, Гандара та ін. Майже всі ті прізвища у певній формі трапляються в сучасній українській мові. Крім того, у записах на монетах з уживанням української фонеми /Ф/ і /Х/ слугує незаперечним фактом українськости. Недаремно, про це писав Григорій Нудьга ще в 1961 році, що українська абетка була в нас задовго до нової ери, не дочікуючись ні болгаринів Кирила і Мефодія, ні греків, котрі полюбляли записувати теми казок і міфів та легенд від АНТІВ і тут же перекладали їх грецькою як оригінал.
Бактрієць на бронзовому барельєфі. Чим не скіф?
Зразок кушанської золотої монети в державі Кушанів, чотириликий Оешо (Світовид) із тризубом, ІІ – ІV ст. н.е.
Держава Кушанів, золота монета (7,92 г; 20 х 21 мм) із зображенням правителя Канішки ІІ – царював із 200-222 р. н.е.
У правиці тримає скіпетр із гербом держави Тризубом, у лівиці висока патериця із Тризубом на вершечку. На звороті бог Шіва в ореолі Сонця із Тризубом на високій патериці у лівиці, а правицею благословляє царя. А біля Шіви священна тварина – корова, яка усім своїм єством рятує людство.
Держава Кушанів, золота монета (7,81 г; 20 х 21 мм) із зображенням правителя Гувішки – імператор Кушанії з 152 по 192 рр. н.е. Тризуб на вершині скіпетру у правиці Гувішки. На звороті монети брамін в ореолі Сонця, поряд напис “Миро”, або “Мітро”, можливо бог Сонця – Мітра.
Держава Кушанів, золота монета (7,81 г; 20 х 21 мм) із зображенням правителя Васудеви І – був володарем Кушанії, близько 200 р. н.е., як символ влади тримає у правиці скіпетр влади, на звороті багаторукий Шіва, в одній із рук тримає Тризуб, правицею благословляє “МИРОМ” в управління державою. Біля Шіви також стоїть священна корова. У санскриті vasu – озн. 1. добро; 2. скарб; 3. багатство; 4. добрий, прихильний, доброчинний. А deva – 1. Бог; 2. священний діяч або брамін; 3. Владика, правитель, якого шанують.
Кушанська тамга. Тризуб був гербом Кушанського царства.
Очевидно, звідси потрібно шукати походження українського Тризуба.
В санскриті назва kucala означає: 1. здоров’я, спритність, майстерність; 2. щастя; 3. успішність, благочинність. Прикм.: 1.правильний; 2.здоровий, міцний; 3. спритний, мистецький; 4. хороший, розумний. Похідні у санскриті: kucalavant – здоровий, міцний, кремезний; kucalin – здоровий, сприятливий, прихильний, хороший. Від цієї корінної основи походить назва топоніма Кошалін у Польщі; топонім Кушниця (Закарпаття, Іршавський р-н.) та численну кількість прізвищ лемків: Кушвара, Кушліта, Кушнір, Куштелян. Із Буковини: Кушвід, Кушей, Кушим, Кушка, Кушинський, Кушита, Кушицький, Кушнерик, Кушнірюк, Кушпіль, Кушніренко, Кушура. Із Закарпаття проф. П. Чучка подає: Кушпір, Кушпіта, Куштан, Куштура, Кушак, Кушинець. Ю. Редько подає: Куш, Кушаба, Кушакевич, Кушла і т.д. Як бачимо, основа Куш не тюркського, а праукраїнського походження.
В античних джерелах територію, де проживали кушани-бактрійці також називали Індо-Скіфією. Це відображено на карті Емануеля Боуена (Emanuel Bowen), яка називається “Індія в описах всіх авторів до 5 століття” (India, as described by all Authors before the fifth Century), видана в Лондоні у 1744 році. Північно-західна частина Індії на ній позначена як Індо-Скіфія, при цьому сама Скіфія безпосередньо з нею межує на північному сході.
Кушани, як і скіфи, були справжніми ювелірами, вміло обробляли золото, залишивши після себе численні скарби.
Голова кушанського воїна, Халчаян, північна Бактрія, Узбекистан.
Скульптура кушанського аскета, Гандхара, ІІ – ІІІ ст. н.е.
Голова чоловіка, Гандхара, ІІ – ІV ст. н.е.
Скульптура кушанського воєводи із остроконечною шапкою – своєрідним “брендом” скіфів-саків.
В Кушанському царстві активно розвивався і процвітав буддизм. Саме саки-скіфи (середньоазіатські скіфи) створили в Кушанському царстві так званий “гандхарський стиль” який дуже схожий на класичний “періоду еллінізму”. Це відбилося, перш за все, в статуях Будди:
Скульптура Сіддхартхи Гаутами, Гандхара, Кушанія, 3 ст.. н.е.
Відзначимо європеоїдні риси обличчя божества, зовсім несхожі на його сучасні зображення, як і його пропорційна кшатрійська статура.
Сіддхартха Гаутама (563 – 483 до н.е.) – засновник буддизму, принц, відомий також під ім’ям Будда Шаукьямуні (Сак’я-Муні), що дослівно означає“пробуджений мудрець з роду Саків”. Ми вже знаємо, що східних скіфів в історії звали саками, а отже можлива гіпотеза, що Сіддхартха походить саме з вихідців роду царських скіфів! А отже сам буддизм виник в скіфському інтелектуальному і духовному середовищі!
Цю гіпотезу, однак дещо в іншому ключі, розвиває казахський археолог Амар Умарходжієв у своєму фільмі “Мудрець із роду саків”.
За його словами, Гаутама Будда був європеоїдом, нащадком вихідців із сакських племен, що колись проживали також також в степах сучасного Казахстану і залишили свої сліди у Непалі:
Правитель Кушанії – Канішка приймає буддизм. В джерелах він описується як найбільш праведний і чесний господар,
вчинки якого поважали, відзначаючи його доброту, смиренність і почуття рівності.
Мапа правління імператора Канішки. Зауважимо,
Український фільм на каналі ТОНІС про арійське коріння буддизму, зокрема, про скіфське походження Будди.
Однак від Кушанської імперії, створеної білими людьми, Індія отримала не тільки європеоїдне зображення Будди і Бодхісатви, а й важкі броньовані обладункикатафрактаріїв, посуд зі свастикою і «звіриним стилем» який є візитною карткою скіфів. Вони ж започаткували в Індії стан воїнів-раджпутів (санскр раджа-путра – син короля) в складі касти кшатріїв, які правили Індією з 7 по 10 ст. і збереглися до наших днів, незважаючи на енергійну ісламізацію Індії з 16 по 19 ст.
Кушанські правителі у бойовому обладунку гордо тримають посох з Тризубом.
Мапа правління кушанських імператорів.
Державну діяльність Кушанів високо оцінив великий індійський діяч Дж. Неру у своїй книжці “Взгляд на всемирную историю”: в 3-х т. – М., 1989. – Т.1: “Імперія Кушанів нагадувала велетня, що осідлала Азію та Європу: вона була розташована між греко-римським світом на заході, китайським світом на сході та індійським світом на півдні. Вона була на півдорозі між Індією та Римом і між Індією та Китаєм” (переклад – К.В.). Далі Дж. Неру описав благодатний вплив аріїв на розвиток і розбудову індійської держави з могутнім народом і славною культурою, майже тотожну культурі Праукраїни V тисячоліття до н.е. Далі індійський державний діяч зауважив: “Якби не праукраїнські арії, Індії не було би. Її зайняли б монґоло-китайці”.
А з імперією Кушанів майже так і сталося. Вони вже довго не воювали, жили в розкошах і в блиску самоцвітів, забувши по-новому навчати молодь мистецтву ведення війни, не уявляючи жорстокої загрози з боку Китаю. Не була належно налагоджена система розвідки та орієнтованої безпеки такої величезної імперії Кушанів. Після раптового нападу монґоло-китайці палили села і міста, ліси й сади, нищили поля імперії Кушанів і вояки-кушани почали відступати та обороняти кордони Індії – серця земної кулі разом з Афґаністаном і Пакистаном…
Кушанія була тріумфальною ходою Праукраїни по світі разом зі всіма Божественними принадами краси золотарського мистецтва, науки, філософії та глибокої релігійности, що променилося на Візантію, Рим, Єгипет, Індію та інший Стародавній світ.
Отак, наші предки блукали по світу, приносили нові знання, карбували свастики, будували піраміди, ставали першовідкривачами і входили в історію інших народів…
– Культурно-просвітницьке т-во “Спадщина Предків”
Література:
1. Кобилюх В. Праукраїна і Санскрит. — Тернопіль: Мандрівець, 2011.
2. Грантовский Э. А. Ранняя история иранских племен Передней Азии / Отв. ред. М. А. Дандамаев; Институт Востоковедения РАН. — 2-е изд., испр. и доп. — М.: Восточная литература, 2007. — 510 с.; 22 см. — Библиогр.: с. 435—458. — Указ.: с. 480—504.
3. Горелик М. В. Кушанский доспех: [О панцирном защит. вооружении воинов Кушан. империи] // Древняя Индия: Историко-культурные связи / Отв. ред. Г. М. Бонгард-Левин. — М.: Наука, 1982. — С. 82-112. — 344 с.
4. Бонгард-Левин Г.М. Древняя Индия. История и культура. СПб.: Алетейя, 2001.
5. Сафронов В.А. Индоевропейские прародины (1989)
6. Таксами Ч.М., Косарев В.Д. Кто вы, айны? Очерк истории и культуры – М.: Мысль, 1990. — 318 с.
7. Боровкова Л. А. Кушанское царство (по древним китайским источникам). — М.: Институт востоковедения РАН, 2005. С. 264.
8. Клейн Л.С. Древние миграции и происхождение индоевропейских народов – Санкт-Петербург, 2007. — 226 с.
9. Ставиский Б. Я. Кушанская бактрия. Проблемы истории и культуры. — М.: Наука, Глав. ред. вост. лит-ры, 1977. С. 28.
10. Зеймаль Е. В. Кушанская хронология (материалы по проблеме) / Международная конф. по истории, археологии и культуре Центральной Азии в кушанскую эпоху. — М.: Наука, ГРВЛ. 1968. С. 49.
11. The Ancient Corpses of Xinjiang: The Peoples of Ancient Xinjiang and Their Culture.
12. Mallory, J. P. & Mair, Victor H. (2000), The Tarim Mummies: Ancient China and the Mystery of the Earliest Peoples from the West, London: Thames & Hudson
Be the first to comment on "Праукраїнська держава Кушанія"